ЖАР-ПТИЦЯ
(крешана)
Не можна уявити Петриківський розпис без фантастичної Жар-птиці – чарівного вогнистого птаха, із дивовижними візерунками на тулубі. Цей казковий персонаж із сліпучо-золотавим пір’ям живе у сонячному царстві. Одного його пера досить, щоб освітити весь чарівний сад. Жар-птиця – символ щастя, чогось ідеального.
За сюжетами безлічі казок птаха крадуть, але не вбивають. Бо не можна вбити могутню силу природи, яка постійно відроджується. Жар-птиця зазвичай встигає знести яйце, яке постає сонцем.
«Жар-Птиця може одним своїм пером освітити величезний Сад. Із Саду її викрадають, але вона встигає знести Золоте Яйце, яке потім стає новим Джерелом Життя, світла і тепла» (Микола Сумцов «Київ. Старовини»).
Інша назва Жар-Птиці — «крешана», яка бере вогонь у бога Сонця, креше ним з неба, посилаючи його всюди і в дерево, і в камінь. Воскреснути — це саме викресати живий вогонь, жар тієї птиці, що креше з неба блискавиці. Існує ще один чарівний птах пов’язаний з воскресінням – Фенікс. Він є символом сонячного початку та безсмертя. Його вважали уособленням сонця. Фенікс – це тріумф вічного життя, перемога над смертю.
Жар-птиця їсть золоті молодильні яблука, які дарують красу, вічну молодість і безсмертя. Коли вона співає, з її дзьоба сиплються перлини. За деякими джерелами, Жар-птиця здатна перевтілюватися в червоного і чорного коня. Червоний кінь — то сонце, а чорний — то нічне небо. Ці коні-птахи переносять душі померлих у тридесяте царство, тобто у вирій. Не випадково в українських народних казках герой не може окремо здобути ні Жар-птицю, ні вогняного коня, ні царівну-золотоволоску. Це сутності космогонічні й нероздільні.
Вирій (Рай, Урай, Ірій, Тепличина) – це міфічна тепла райська країна, що лежить десь далеко за морями, де сонце ходить близько до землі. «В ній є багато теплих вод, в яких купаються хворі і виздоровлюють. Туди відлітають на зиму всі птиці, а також переносяться овади та гадюки і вертають назад звідти аж із початком весни» (Володимир Гнатюк «Нариси до української міфології»).
А ключі від Вирію Бог доручив Жар-птиці. Відкриває Жар-птиця ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю.
«Рай, ирій, вирій був місцем пробутку Сонця — Хорса. Він лежить за морем або посеред моря на острові. Сюди приходить Сонце, відбувши свою денну подорож. Тут царює вічне літо, цвіте вічна зелень, сюди ховається зимою все життя природи і прилітають птиці. Тут переховується насіння, приношене на землю. Тут перебувають душі предків і душі людей, ще ненароджених» («Повчання Володимира Мономаха своїм дітям»).
В українській міфології, у вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя). У верхів’ї Дерева живуть птахи та душі померлих. У Вирій (де тепліше, бо ближче до того вогню, що всередині) прилітають зимувати птахи та комахи і звідти повертаються навесні.
Люди вважали, що також повертаються душі померлих в образі птахів на землю, де й відтворюють нове життя. Восени вони знов летять у Вирій. Двері їм відчиняє зозуля. Тому що Бог доручив зозулям кувати довгі роки життя людям, та відлітати до Вирію першими, щоб відімкнути його для інших. А Жар-птиця відчиняє вирій вже навесні, і дарує тепло разом з Сонцем.
Птахів часто порівнюють із сонцем та вогнем. У Давньому Єгипті вірили, що бог сонця Ра, який створив небо й землю, вийшов із яйця в подобі птаха. Існує гіпотеза, за якою хрест є символом сонця, а походить він зі схематичного зображення птаха, що летить. Такі хрестоподібні малюнки птахів відомі з часів палеоліту, існували вони в добу бронзи й заліза. У загадках сонце асоціюється з птахом: «Сидить півень на вербі, спустив китиці до землі». У казці з’явився образ вогняного, золотого птаха або жар-птиці.
Образ Жар-птиці надзвичайно давній. Зображення чарівної птиці, зі Світовим деревом, тваринами, солярними знаками, чоловічою та жіночою постатями, можна побачити на лезі бойової сокири з оленячого рогу (II тис. до н. е.), знайденій поблизу села Дударкова Київської області.
Унікальне навершя ІV ст. до н.е. є випадковою знахідкою з Лисої гори біля села Ново-Павлівки (нині – місто Нікополь Дніпропетровської області). Воно має форму Світового дерева, що мало чотири гілки, які символізують чотири сторони світу. У центрі композиції – фігура верховного скіфського бога Папая. На голові Папая сидить священний птах. На чотирьох гілках дерева – зображення звірів і птахів – добрих духів-помічників. Національний музей історії України.
Орнітоморфна золота платівка. VII ст. до н. е. Місце знахідки: Лита Могила, Наддніпрянщина, Україна. (Археологічна спадщина, вкрадена Росією. Місце збереження: музей Державний Ермітаж, Санкт-Петербург, Росія)
«Павич» — пам’ятна монета номіналом 5 гривень зі срібла, випущена Національним банком України. Присвячена павичу та його втіленню в пам’ятках давньоруської книжності, в орнаментиці та декоративності якої зустрічаються фігурки людей, тварин, птахів тощо. Серія «Фауна в пам’ятках культури України» (2016).
Перше зображення пави, або казкового птаха сонячного царства, на українському терені зафіксували в бароковій тематиці стінопису Троїцької церкви на головній брамі Печерської лаври, що дійшла з Мазепиної доби. Тут поряд із італійською класичністю і голландським натуралізмом широко представлені й народні декоративні смаки в зображенні тварин і фантастичних істот біля ніг святців, серед яких слони, мавпи, верблюди, пави та навіть русалки.
Уперше мотив двох павичів по обидва боки Світового Дерева зустрічається в Давній Персії, звідки він був запозичений мусульманами, а від мусульман – західноєвропейським мистецтвом. Середньонаддніпрянська рушникова вишивка ХХ ст. зберегла цей мотив в традиційній для українського орнаменту формі – як дзеркальне зображення двох пав на гілках.
«Ой, летіла пава,
Серед моря впала.
Нема і не буде,
Нема і не буде,
Кого я кохала.
Ой, летіла друга
Із темного луга.
Нема і не буде,
Нема і не буде
Мого вірного друга.
Ой, летіла птиця,
Золотії крильця.
Нема і не буде,
Нема і не буде
Мого чорнобривця.
Шила-вишивала,
Плакала-ридала.
Шила-вишивала,
Плакала-ридала,
Сльози проливала.
По тім затужила,
Що вірно любила,
За тим заплакала,
За тим заридала,
Що вірно кохала».
(Пісні Явдохи Зуїхи. Запис. Гнат Танцюра. — Київ, 1965)
В українському фольклорі під павою мають на увазі дівчину на виданні: «Ой на Івана, на Купала, Ой вийшла Галя, як та пава. На неї хлопці заглядаються, Та зачіпати стидаються». Пава в народній поезії – символ краси, із цією птицею порівнюється гарна (гарно одягнута) дівчина.
Оскільки павине пір’я використовували у шлюбному вінку, у фольклорі воно символізувало близьке заміжжя. Дівчина, що збирає пір’я, мала стати коронованою колядковою господинею: «Летіла пава понад заплавом, Грайте, молодці, гуляйте! Вона летіла, пір’я ронила, Впало пір’ячко на каміннячко, Хто ж те пір’я буде збирати? Обізвалася красна дівонька, Красна дівонька, чом Ганнусенька, Вона те пір’ячко позбирала, Як позбирала – в рукавець клала, З рукавця брала – віночки плела… Перший віночок – на заручання, Другий віночок – на весіллячко, Третій віночок – жити та бути». Пишність пав у квітах на українських рушниках передає мрію дівчат бути «коронованими» дружинами – заміжніми господинями, у яких «у хаті, як у віночку».
