МАЛПА
(снігова людина)
Повідомлення про зустрічі із легендарною Сніговою людиною надходили навіть з Карпат. Називали українського біґфута – Малпою.
За описом Малпи високі, мають волосяний покрив по всьому тілу — чорного, рудого або сивого кольору. На голові волосся довше, ніж на тілі. Вуса й борода дуже рідкісні і короткі. Малпи добре лазять по деревах. Ховаються від людей.
Уявлення про Снігову людину та її різних місцевих аналогів вельми цікаві з точки зору етнографії. Образ величезної страшної людиноподібної істоти може відображати природжені страхи перед темрявою, невідомістю, відносини з містичними силами у різних народів, адже окрім Чугайстера, Лісниці і Вовкулаки українці начебто бачили ще й Малпу. Цілком можливо, що за біґфутів приймалися люди з неприродним волосяним покровом або здичавілі люди. Образи міфологічних Диких людей використовувалися у гербах по всій Європі. Їх уявляли покритими волоссям або вовною і найчастіше озброєними кийками.
Дикі люди підтримують герби на портреті Альбрехта Дюрера, 1499 рік
Зображення істот, подібних Малпі, зустрічаються на предметах мистецтва Давньої Греції, Риму, Карфагену та, як ми вже казали, середньовічної Європи. А писемні згадки про них можна знайти в Біблії, Рамаяні і фольклорі різних народів.
«Це зле виродження, звідки воно?
Людині прикінчити її не дано…
***
Це дикий, із місць, невідомої природи.
Хоч з людьми і схожий, не людського він роду…
***
Не бачили люди їхніх трупів понині,
Та й всі вони рідкість для ока людини».
(Нізамі Гянджеві «Іскандер-наме» (класика перської літератури)
«Навуходоносор» Вільям Блейк
«Тієї ж миті це слово сповнилося на Навуходоносорі. Його вигнали з-поміж людей, і він почав їсти траву, немов бик, а його тіло зрошувала небесна роса. Зрештою волос його став довгим, як орлине пір’я, а нігті — як пташині пазурі» (Даниїла 4:30)
Жінка приборкує Дику людину. Гобелен кінця XV століття із Базеля
Лицар, який рятує жінку від Дикого чоловіка, скриня зі слонової кістки, XIV століття
Якщо про косматого діда Чугайстера відомо українцям давно, то про Малпу існують більш сучасні згадки. Далі додаємо матеріали зі статті талановитого Дмитра Пожоджука в газеті «Вісті з України» за 1997 рік.
У 1994 році в селі Космач на Гуцульщині чоловік на ім’я Василь повертався ввечорі додому. Йому стало моторошно, бо пригадав, як старі люди розповідали, що саме в тому місці «МАЛПА» переходить. Враз почув за собою кроки. Озирнувся і побачив, що за ним стояло страховисько, вдвічі вище за людину, з довгою шиєю і маленькою голівкою.
«У мене стало волосся дибки. Я не знав, що маю робити, – згадував чоловік. – Думка була одна: втікати. Я побіг корчами вниз… Забіг до каплички, впав на коліна і почав молитися. Ззаду чувся сильний рев, здавалось, валилось каміння з гір в потоки. Чудовисько вже далі за мною не бігло, певно, воно має свою територію…»
Про монстра, якого бачили в різних місцях Космача, охоче розповідають старожили Зизатчук Микита, 1907р.н., Полагняк Параска, 1915 р.н., Татарчук Микола, 1930 р.н. Кілька років тому зник у лісі парубок, якого й досі не знайшли. Люди подейкують, що його «могла з собов Малпа забрати». Про «Малпу» в Космачі розповідають Михайло Юсипчук, Богдан Костюк, Микола Кіндрачук і майже всі люди старшого віку.
А чи була Снігова людина в Карпатах? Можливо, вона в цих горах є тут і досі?
Ще напочатку 1970-х з Києва на Гуцульщину вирушила велика фольклорна експедиція, яку очолював доктор філологічних наук, професор Олексій Дей. Фольклористи зуміли записати доволі цікаву співанку-хроніку про людей-велетнів, великанів (Чугайстер, Малпа, Бісиця, Вовкулак, Лісна). Ще й понині збереглися в народі такі розповіді-спогади, особливо в селах Космач, Шепіт, Брустури, Микуличин, Поліниці галицької Ґуцульщини, селах Селятин, Межиброди, Підзахаричі буковинської Гуцульщини, особливо в селі Ясіня.
В стрічці «Карпатські джерела» 1985 року старожили Космача Явдоха Гудим’як та Ілько Топузяк захоплено розповідають про Лісну (Малпу, Лісову/Дику людину), яка приходила до людей в колибу серед ночі. У колибі на той час було близько шістдесяти лісорубів і кожен з них її бачив і чув. Серед лісорубів був і батько Дмитра Пожоджука Онуфрій, якому в 1997 році було 90 років. Він пригадує:
«Ми всі міцно спали в колибі після важкої денної праці. Раптом почули в глибині лісу якийсь галас, що певною мірою скидався на спів. Голос був тонкий, схожий на жіночий, але такого ми ще не чули. Дехто з лісорубів прокинувся відразу, дехто — пізніше, але за хвилю в колибі вже ніхто не спав, бо цей голос різко наближався до нас. Старші ґазди підкинули до ватри дров — і полум’я добре освітлювало колибу. Ми всі знали, що сюди йде Малпа, бо такі випадки вже були з лісорубами не раз, особливо, коли якийсь леґінь забанує в лісі за дівочкою, то за ним приходить Лісова. Старші ґазди намагалися притримати парубків, аби, крий Боже, котрийсь не вийшов за Малпою, як це часом траплялося. Раптом ми почули кроки вже зовсім близько. Всі завмерли в чеканні. І тут, через двері зверху просунулася чорна волохата рука, яка скидалася на жіночу. Мій брат Лукин вхопив; шіліґуру, прицілився і влучив Малпі в руку. Малпа заскавчала як пес, вихопила руку й поволі почала віддалятися од колиби в лісові нетрі, наповнюючи гори диким ревінням-пищанням…».
Аналогічні оповіді про Малп знаходимо й у творах української письменниці Марії Влад. Ось як вона розмірковує у своїй книжці «Стрітеннє» 1992 року: «Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах, також певно, самотою…».
Цікаво, як лаялися на Волині в XVI-XVII ст. Наслідуючи польську мову, за негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи ображали, називаючи «малпами», тобто мавпами.
Деякі західноукраїнські письменники XIX першої половини XX століття використовували іншомовну лексику (польську, німецьку) як стилістично нейтральний складник свого мовлення. Так, в політичній сатирі, написаній на запозичений сюжет, Івана Франка «Лис Микита», яку чомусь заведено вважати дитячою поемою, є героїня на ім’я – Малпа Фрузя. Це чистий і прямий відголосок традиційних уявлень про фемінізм як про чоловіконенависницький рух. Ми не знаємо якими були погляди самого Франка, але в поемі чітко видно цінності, в яких існував тогочасний фемінізм. Лайка по відношенню до жінок залишилася, але вона прихована під сатиричним антропоморфним образом.
«При дворі коло цариці
Є на місці фельдшериці
Малпа Фрузя, удова:
Ніби лікарка потрошка,
Ніби знахарка, ворожка,
А вродлива, як сова.
***
Хоч давно вже не панянка
І страшна емансипантка,
Всіх ненавидить мужчин»
(Іван Франко «Лис Микита»)
Згідно з Плутархом, мав місце випадок піймання сатира солдатами римського полководця Сулли. Діодор Сицилійський писав, що тирану Діонісію надіслані були кілька сатирів. Існує захворювання під назвою «гіпертрихоз», яке проявляється в надмірному рості волосся, не властивому певній ділянці шкіри. Споконвіку у світі налічується безліч людей з гіпертрихозом, які стали відомими завдяки своєму зовнішньому вигляду та незрозумілій природі.
Перший зареєстрований випадок гіпертрихозу був зафіксований у членів родини Гонсалвус, які жили у Франції та Італії наприкінці XVI ст. Петрус Гонсалвус одружився зі звичайною жінкою, яка народила від нього сімох дітей. Деякі з них також страждали на захворювання батька. На думку вчених-фольклористів, ця історія лягла в основу казки «Красуня і Чудовисько».
Пізніше декілька людей з цим захворюванням працювали в цирках, наприклад Стефан Бібровськи, відомий як Людина-лев.
Іноді борода на жіночому обличчі вважалася ознакою особливого ставлення Бога, а в інших випадках за це спалювали на багатті. Найдавнішою з найвідоміших жінок із волоссям на обличчі була Барбара Урсерлін, яку з ранніх років демонстрували за гроші.
У монастирі непальського селища Кумджунг зберігається скальп, який приписується Сніговій людині, або єті. Команда телепрограми «Світ навиворіт» віддала волосся криптида на хімічну експертизу в приватну лабораторію в Інституті молекулярної біології та генетики НАН України. Аналіз показав, що волосся є біологічним.
Мавпа, ведмідь, людина, або яскрава уява? Що саме бачили українці серед карпатських лісів, ми не дізнаємось ніколи. Утім, вигаданість казок не означає, що вони відірвані від правди. Життєздатність усної народної творчості полягає в постійному поєднанні двох елементів сенсу: фантазії і правди.
