ВОДЯНИК
(водник, водовик, водяний дід)
Це людиноподібне втілення водної стихії як небезпечного явища. Водяник в українській міфології подібний до чоловіка, за винятком дуже великого хвіста. Злий дух активується, коли рибаки розкладають на березі вогонь, тоді він виходить із води нібито погрітися. Місцеві кажуть, що риба добре ловиться, коли бачить водяника. Вона втікає від нечисті і сама набігає в сітки.
Водяник уявляється в подобі дідуся, з довгим волоссям і бородою з водоростей (з відповідним запашком). Його тіло покрите мулом. Деякі свідки стверджують, що у водяника зелене волосся, інші – що він має крила. Часом вважався схожим на сома.
«Сидить у ріках та керницях і може показуватися людям у різних видах: чоловіка, дитини, козла, пса, кота, качура, риби» (Гнатюк Володимир «Знадоби до української демонолоґії»).
Увагу водяника привертають нетверезі люди, їх злий дух заводить на глибину і топить. За легендами водяник живе у воді, або в схованому на дні кришталевому палаці, роблячи збитки людям. Псує греблі, коли зовсім недобрий ломить у млинах колеса. Особливо небезпечним вважався час після заходу сонця та на Івана Купала. Хоч він і злий, але не завжди вбиває людей. Водяник полюбляє бавитися, залякуючи до напівсмерті тих, хто купається чи сидить на березі. З деякими людьми поводиться мирно.
«Водяник старшує над русалками. Риби, то його худоба. Часом перекидається він сам у рибу і дає себе зловити в сіть, але звичайно не дозволяє себе нести до дому, або коли його занесуть, то навіть розвалює хату» (Милорадович Василь «Казки і оповідання»). Водяник любить і пожартувати, може викинути човен із рибаком на берег. Деколи просить рибаків, щоб дали йому покурити.
Українці вірили, коли людина тоне, то її небезпечно рятувати, бо водяник обрав її собі та може забрати й інших. Йому віддавали в жертву кобилу чи гусака, за деякими джерелами, щоб задобрити злого духа, клали у воду новонароджених мертвих дітей чи падлину. Мельники захищалися від водяника, носячи шкуру чорного козла, що нібито відлякує його.
Водяники одружуються із потопельницями. В них можуть народжуватися діти. Перед Хрещенням вони витягують своїх нащадків на берег, аби їх не попекла свячена вода.
«Дехто думає, що водяники повстають із тих потопельників, котрих тіла не знайдено і не поховано. Їх душі приходять у виді білого пса до тіла щоночі і виють на березі, а потім скачуть у воду, стогнуть, свищуть і кричать» (Іванов Петро «Народні розповіді про домовиків, лісовиків, водяників та русалок»).
Навмисно розшукати чи вбити водяника ще ніхто не намагався.
