БОЛОТЯНИК
(очеретяник, болотник, болотний дід)
Це дух-хазяїн болота. Він затягує до себе вночі мандрівників, які проходять неподалік. Опісля заводить до своїх чудових кімнат, де грає музика, пригощає, танцює і навіть обдаровує. Коли людина приходить до тями, то бачить, що сидить в болоті, а «цінний подарунок» виявляється якимось непотребом.
Болотяника українці уявляють як нерухому здоровенну істоту, яка не має очей і сидить на дні болота. Він начебто вкритий багнюкою і водоростями, має довгі жаб’ячі руки. За деякими повір’ями, обличчя болотяника прикрашають напівсліпі вирячені риб’ячі очі. Його найулюбленіші місця — трясовини, вири та ковбані.
«Вінъ уночі, якъ колы хго грає на сопілку, затягує до себе въ болото проїзжого, або прохожого» (Павло Чубинський «Труди»).
Болотяник може сміятися, булькати, стогнати, відтворювати тваринні і пташині звуки. Заманювати людей він вміє й плескотінням води. Болотяник створює чаруси – це замасковані місця на болоті, що виглядають як квітучі галявини. Обдурену людину він топить.
Болотяник вкрай рідко обертається людиною (монахом без хреста, знайомим), за іншими даними він взагалі не має такої здатності. Проте він розпалює вогні і вказує ними шлях до трясовини. Якщо методи болотяника не спрацювали, він випускає на болото потерчат – в українській міфології демонічні істоти, які зазвичай виглядають як діти. Вони ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи.
Іноді болотяник має дружину. Болотиця дуже бліда, у неї блакитні очі, мокре волосся та широкий рот з гострими зубами, словом, ще та красуня. Вона кличе на допомогу, солодко співає чи пропонує кохання, але її мета також втопити людину.
«Болотяники множаться як люди і прикликають до своїх породільниць звичайні баби-акушерки. За вигоду нагороджують їх так, що мають із чого жити, коли лише сповняють усе, що сказав болотяник» (Василь Милорадович «Казки і оповідання»).
Щоб здолати злого духа потрібно перехреститися, схопитися за хрестик та прочитати молитву, тоді болотяник має з криком провалитись. Можна доторкнутись до залізного предмета і казати: «Цур мене, цур!..» Вважалось, що ця гидота гине, коли болото осушують, або коли воно взимку замерзає.
