ПЕК
(Сатана, чорт, диявол)
Пек – темний бог Пекла, а також всілякої біди, зокрема війни, кривавих бійок та кровопролить. Він син володарів Підземного Світу – Чорнобога та Мари. Слов’яни його уявляли кровожерним, підступним, нещадним. Пек боїться тільки бога Цура. Відоме давнє прислів’я «Цур тобі, Пек», якраз пов’язане з цим.
Пек володіє підземним царством Пекла, куди провалюються душі грішників після смерті. За легендами Пекло мало дванадцять ярусів з «кривавими горловинами» між ними. Вважалося, що чим більше гріха в людини, тим важча її душа, тим глибше вона провалюється крізь горловини.
У давнину українці вірили, що Пек затягує до Пекла і невинних. З усіх богів Вирію тільки Цур може проникати в Пекло й відбивати у Пека душі цих людей, щоб повернути їх назад. Згідно з повір’ям, битви цих двох богів у підземеллі призводили до землетрусів.
Пізніше бога Пека замінив Сатана (чорт, диявол). Під впливом християнства та трансформації язичницьких вірувань про бога пекла почали забувати. І слово «пекло» почало зникати з лексикону деяких слов’янських народів. Українське слово «пекло», як і польське «piekło», сербське «pekel» тощо, походить від праслов’янського «пькло» — «смола». Оскільки дьоготь видобували за допомогою вогню, то «пькло» у слов’ян з часом стало означати також і «жар», «вогонь». Пекло у українців залишилося пеклом, так українці зберегли пам’ять про Пека та його Пекло. Ми вирішили не запозичувати ім’я грецького бога, володаря царства мертвих — Аїда (ад), чи латинську назву передостаннього кола пекла — Інферно.
Козаки не дарма відрощували собі чуби — вважалося, що саме за них Господь/ангел витягував козаків з пекла.
«Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?»
«А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну»
Степан Руданський
Український письменник Сергій Плачинда у книзі «Міфи та легенди давньої України» описав бога Пека, як «триголового, шестирукого, дев’ятиногого велетня». На думку етнографа Каленика Шейковського, Пекові присвячувалася калина, подібно до того, як Плутонові присвячувався кипарис.
За даними Григорія Ількевича, на другий день Різдва кожен господар збирав солому й сіно, якими було заслано в хаті під час першого дня свята, виносив їх на свій город, за ним йшли сім’янини чоловічої статі й там запалювали ту солому. Всі стрибали через вогонь і приказували: «Пек, осина, од нас щезай; Сьвіст, сьвіст, в нас пробувай». Жіноцтво це теж мало робити. Це все називалося: «дідухи палити».
«Хмара бісів збігла з ліса
Різноликих, стоязиких…
Князь закрив лице рукою –
Луна гомін криків диких:
Хоче світлом вбити тьму,
Чур йому, а пек йому!
Гора Пікуй розвернулась,
Засіяла жаром-блиском –
Вийшов Пек! І зором супа
Глянув, крикнув, скочив з виском,
Вирвав з перста огнецвіт –
Вив зі щастя темний світ.
Скочив Пек на верх і блиснув
Огнецвітом понад миром –
Заклинав всі скарби світа
Чур окрутив скарби виром,
В скали вдарив буролім –
Перун оком верже грім!
То не буря громом грала,
Аж тріщали темні бори –
Розбивали скарби скали,
Аж трусилися всі гори;
Западались в глибінь гір.
Де не вздрить їх людський зір!
Тьма копитна танцювала
В скалах з реготом і глумом –
Перун крикнув – Пек запався,
Залунали гори шумом –
І все щезло – тихо, ша!
Зачарована тиша».
Василь Пачовський «Князь Лаборець» (1923)
