ЛІСОВИК
(лісун, полісун, гайовик)
Лісовик – це страшенна істота, лісовий дух, втілення всього лісу. Він уявляється як бородатий дід, часто одягнений у звірині шкури чи червоний одяг. Кажуть, усе тіло лісовика складається з гілок, моху та листя. Іноді він повністю білий. Він здатний постати в подобі дикої тварини або вітру. «Лісовик білий як сніг. Він може приймати на себе різні постати і показуватися вовком, лисом, псом» (Іванов Петро «Народні розповіді про домовиків, лісовиків, водяників та русалок»).
Лісовик може змінювати зріст, стаючи то нижчим від трави, то вищим за дерева. Очі злого духа зелені й палають. Лісовик не має тіні. Влітку ходить лісом, а взимку спить у землі. В деяких джерелах вказується, що й взимку від нього не буває спокою. «(Лісовик) біжить вихром по снігу» (Іванов Петро «Народні розповіді»).
«Сидить звичайно на пеньку, б’є молотком клинки з дерева і свище» (Чубинський Павло «Труди»). Вдень лісовик займається залякуванням людей, які заходять до лісу, своїм несамовитим сміхом чи потойбічним співом, збиває мандрівників зі шляху. Його жертви не можуть вибратися з лісу, аж поки треті півні не заспівають. Лісовика називають чортом, як і всю нечисту силу. Вночі гайовик починає гукати. «Лісовик цілу ніч гукає в лісі, но людям не треба отгукуваться, а то він зараз і прийде до того, хто отгукується» (Іванов Петро «Народні розповіді»). Лісовика можна побачити своїми очами о першої ночі. Українці вірили, що якщо смикнути полісуна за бороду, той розсиплеться червінцями.
Особливо дратує злого духа, коли хтось свище в його володіннях. Таких людей він може задушити. «Один підпитий мужик ішов лісом і висвистував. Лісовик покривлявся йому і йшов за ним аж на подвір’я та зі злости вибив йому вікна» (Милорадович Василь «Казки і оповідання»). Але сам він полюбляє свистіти: «свищуть, але їх голосу чоловік не годен удати» (Гнатюк Володимир «Знадоби до української демонології»).
Лісовики живуть як звичайні люди. Мають хату, дружину (їх називають лісовками) і дітей. Згідно з переказами, лісовки (лісунки) — жінки з довгими грудьми, вони можуть красти чужих дітлахів. В уявленнях деяких українців, лісовик неодружений і бездітний, єдиний син лісу. Лісовика вважали покровителем вовків та інших звірів, немов би лісовик випасає зайців і оленів, а ведмеді служать йому як охоронці. «Лісовики й лісовки, або пастушки до звірів, жиють по лісах. Се дикі люди і в них дикі звірі є тим самим, що у звичайних людей худоба. Олені, серни, зайці — то їх худоба, а медведі, вовки і рисі, то їх пси й коти. Вони пасуть свою звірину і пильнують, аби їй не сталося що зле. Лісовки (дівчата) пильнують ліпше, ніж хлопці так, як і в людей» (Онищук Антін «Матеріали до гуцульської етнології»).
Лісовика уявляють злим і небезпечним лісним духом, який з’являється у вигляді рослинної, тваринної або антропоморфної істоти. Страх перед лісом описано на сторінках балади «Лісовий цар» Йоганна Вольфганга фон Ґете. Дитині здається ніби надприродна лісова істота вабить її і наздоганяє. Мотив твору автор запозичив із данської легенди Ellerkonge, де злого духа прозвали Королем Вільх, або ж – Королем Ельфів. Лісового царя можна порівняти з Зеленою людиною – язичницьким уособленням могутності природи, який часто фігурує у мистецтві раннього Середньовіччя. До речі, єгипетського царя потойбічного світу Осіріса завжди зображували із зеленим обличчям.
В народних казках і легендах, а також колискових піснях ліс виступає як небезпечне місце, куди загрожують забрати дитину. Нібито там чекає монстр, що варіюється від вигаданої істоти до реальної. Це могли бути бука, лісовик чи вовк, на останнього, як ми чули, вміє перетворюватися цар лісу. Крім знаменитої колискової про сірого вовка, що дійшла до наших днів, існує безліч казок, де вовк виступає головним лиходієм: «Вовк і семеро козенят», «Три порося», «Червона шапочка», «Петрик і вовк» та інші.
Царство тварин у свій час перебувало під опікою Велеса — слов’янського бога землі, води, худоби та підземного світу, його уявляють химерною істотою, що асоціюється з магією та обманом. У нього присутні риси як лісовика, так і щезника. Про поширення культу Велеса свідчать численні топоніми, такі як: українські села Велеснів, Волосів, Волосате. Язичницький Велес опісля хрещення Русі розглядався як прообраз Сатани.
Ідол Велеса знаходився у Києві «під горою», на Подолі, тобто у торгово-ремісничій частині Києва. Згідно літописів, цього ідола було зруйновано під час хрещення Русі у 988 році та вкинуто до притоки Дніпра Почайни: «А Волоса идола, его же именоваху яко скотія бога, повеле въ Почайну рѣку въврѣщи».
