Міфологічний бестіарій України: Кобиляча голова

0

КОБИЛЯЧА ГОЛОВА

Кобиляча голова має вигляд кобилячої голови. Це просто голова тварини без тіла, або її череп? Напевно, кожен слухач страшної повчальної історії вирішує це для себе сам.

Кобиляча голова стала персонажем багатьох переказів, пісень, страшних розповідей та казок (приклад: українська версія «Морозко»). За сюжетом казки «Кобиляча голова» у діда й баби було дві доньки — гарна працьовита дідова та лінива сварлива бабина. Баба не любить дідову доньку та наказує відвести її до лісу, аби її тварини роздерли. У лісі дідова донька знаходить хатинку. Вона починає гукати діда, але з’являється кобиляча голова.

Кобиляча голова перевірює дівчину, просячи нагодувати її. Після цього вона пропонує дівчині залізти їй в одне вухо та вилізти з іншого, за що кобиляча голова дає скарби. Це типовий фольклорний сюжет, який перетинається з декількома народними оповіданнями з різних куточків світу. Наприклад, казка братів Грімм «Одноочка, Двоочка і Триочка» та її версія «Крошечка Хаврошечка», де дівчина виконує тий самий ритуал з вухами корови, за що виявляється нагородженою. Також у казках «Гензель і Гретель» та «Хлопчик-мізинчик» рідні батьки залишають дітлахів у лісі на вирок долі. Пізніше мати замінили на мачуху, щоб не травмувати юних читачів.

До лісу на смерть ведуть в казках й красуню Снігурку. До речі, Снігуронька не зафіксована у слов’янській міфології. Вважалося, що першим у 1868 році описав цей персонаж на сторінках другого тому своєї книги «Поетичні погляди слов’ян на природу» Олександр Афанасьєв. Але збирачі фольклору зафіксували, що казки про Снігурку на території України з’явилися трохи раніше. Першим подібний народний твір опублікував Михайло Максимович в «Трьох казках…» ще у 1845 році. Ще одну «Снігурку» у віршованій формі написав Боріс Грінченко у 1886 році.

«Так Снігурка всім дівчатам

Подругам говоре.

Засміялися дівчата:

— Лихо нам з тобою!

Вперше вийшла погуляти,

Та і тут з журбою!

Ну-бо, ну, плигай, сестричко!

І усі дівчата

До вогню Снігурку білу

Почали штовхати».

Повернемося до кобилячої голови. Образ черепу, як і порожнє житло, виступає символом смерті. Дідова донька, проявляючи пошану до померлих предків, які постають в образі кобилячої голови, сприяє тому, що вони дають достаток живим. Також Кобиляча голова вважається атрибутом Велесової ночі (Діди), слов’янського аналога Самайну.

Михайло Грушевський в «Історії української літератури» пише: «Образ (кобилячої голови) поза Україною мало звісний, в українськім фольклорі досить популярний, але досі не студійований. В однім з варіантів вона приходить до дівчини разом з «марою» і каже з нею танцювати».

Кобиляча голова одмічена в «Енеїді» Івана Котляревського:

«Приїхала, загримотіла,

Кобиляча мов голова;

К Нептуну в хату і влетіла

Так, як із вирію сова».

Кобилячі голови у міфології і фольклорі існували здавна, вони пов’язуються з культом коня. Так, в індуїстській міфології є Хаягрива (буквально «кінська шия») – Вішну з головою коня на людському тілі. А Медзу – один з охоронників вхіду в підземний світ у японській та китайській міфології. У нього теж голова коня.

Слов’яни-язичники мали уявлення про Сонце як про божественного коня, що вдень біжить по небосхилу, а ввечері спускається в підземне царство мертвих. Тому коні сприймалися як провідники у потойбічний світ. Згідно з «Повістю минулих літ» Олегу Віщему напророкували смерть від свого коня. Це була страшна загибель, як і смерть від свого меча для вікінгів. Безперечно, у слов’ян коні асоціювалися зі смертю.

Больше новостей на нашем телеграм-канале: https://t.me/volnorezodessa